"Сниться, що мою сім'ю вбили росіяни". Як війна руйнує життя дітей
Похорон Єлисея РябоконяЄвген Рябоконь ніжно гладить труну і, здається, веде останню бесіду з сином. Він не може стримати сліз.
Його дружина Інна, яка намагається триматися, поправляє на труні фотографію в рамці, на якій зображений усміхнений маленький хлопчик - останній прояв турботи матері.
Хлопчика звуть Єлисей Рябоконь. У травні йому мало виповнитися 14 років.
Трохи більше ніж через місяць після того, як він загинув під час обстрілу росіян, його родина, друзі, сусіди та однокласники зібралися у церкві міста Бровари, щоб попрощатися з убитою дитиною із села Перемога. Громаду, розпорошену війною, зібрало разом горе.
Єлисей запам'ятався чесним, скромним хлопчиком, який допомагав іншим, не любив битися і відмовлявся від агресивного спорту.
Коли почалася війна, Інна, Єлисей та її молодший син застрягли в Перемозі.
"11 березня росіяни дали нам дозвіл на виїзд. Навіть махали нам на прощання та побажали удачі. Потім, коли ми переїздили поле, вони почали стріляти в нас з усіх боків", - розповіла Інна.
В евакуаційній колоні було п'ять автомобілів. Єлисей був у другій машині.
"Я проповзла полем і врятувала свого трирічного сина, потягнувши його за капюшон куртки. На дуже пощастило, що хоч комусь із нас вдалося вижити", - сказала вона.
Жінка каже, що її молодша дитина - єдина причина для неї жити далі. Вона подала заяву в поліцію і хоче справедливості щодо вбивства Єлисея.
"Я хочу, щоб світ знав про злочини Росії. Я хочу, щоб кожна жертва була врахована. Я хочу, щоб Росія відповідала за людей, дітей і жінок, яких вони вбили на нашій землі", - каже вона.
Євген та Інна Рябоконь поховали сина через місяць після того, як його вбили російські війська під КиєвомЗа даними уряду країни, Єлисей - один із понад двохсот дітей, убитих в Україні під час війни. Ще сотні отримали поранення.
Лікарня "Охматдит" прийняла десятки дітей, поранених у боях.
Шестирічного Данила Авдєєнка привезли сюди з Чернігова, який оточили й обстрілювали російські війська, поки вони не вийшли з цього району на початку квітня.
Данило та його батьки отримали поранення під час мінометного обстрілу біля свого будинку в житловому кварталі.
Коли стався вибух, усі вони попадали на землю. Батько Олександр побачив, що нога його дружини сильно кровоточить. Він використав ремінь її сумки як джгут, що врятувало її ногу від ампутації.
Олександр покликав Данила, який сказав йому, що з ним все гаразд. Але коли хлопець почав вставати, Олександр зрозумів, наскільки сильно він постраждав.
Данило Авдєєнко отримав поранення під час мінометного обстрілу з боку РосіїПропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
"Я бачив, що у нього були осколки по всьому тілу, і сильно йшла кров", - сказав він.
Усіх трьох доставили в різні лікарні.
"Перші чотири дні ми не знали, хто живий, а хто ні. Вони не зареєстрували прізвище мого сина, коли він потрапив до лікарні", - сказав батько.
Згодом сім'я возз'єдналася і приїхала до Києва на лікування.
З голови Данила осколки вилучили, але у спині вони досі залишаються. Лікарі кажуть, що зараз видаляти їх буде занадто боляче. Хлопчик має численні травми та переломи ноги. Невідомо, коли він зможе ходити.
Здебільшого він у доброму гуморі, але скрикує від болю, коли медсестра приходить робити укол.
"Він розповідає медсестрам у лікарні подробиці того, як ми всі були в крові. Він усе це пам'ятає. Але він звинувачує себе. Якраз перед тим, як це сталося, я сказав йому спуститися в підвал з матір'ю. Він наполіг, щоб вийти до мене на вулицю, - розповідає Олександр. - Я пояснив йому, що він не винен".
Батько каже, що після початку війни Данило ставив багато запитань.
"Коли була стрілянина, він запитував: "Тато, хто зараз стріляє?". Я відповідав "наші". "А зараз?", питав він згодом. "Це наших атакують", відповідав я. Вночі уві сні він бачив танки. Коли з неба скидали бомби, він прокидався зляканим. Але, попри все це, він міг веселитися. Але після удару він кардинально змінився", - розповідає Олександр.
Навіть ті, кому вдалося лишитися неушкодженими фізично, мають шрами психологічної травми.
13-річний Ілля Бобков разом із родиною втік із Бучі, яку кілька тижнів окупували росіяни.
Їм вдалося вийти через гуманітарний коридор, який у березні відкрили для евакуації мирних жителів. Зараз його сім'я живе в одній кімнаті в занедбаному урядовому будинку в Києві.
"24 лютого, коли почалися бої, я був шокований. Я очікував, що це буде звичайний день, я піду до школи, зроблю домашнє завдання та гратиму. До моєї кімнати прийшла мама і сказала, щоб я зібрав речі. Потім ми почали жити у своєму підвалі. Було дуже страшно. Важко було переживати ночі", - розповідає Ілля.
Ілля Бобков втік із БучіДорогою до безпечного місця Ілля з родиною бачили палаючі будівлі, знищені танки та трупи.
"Не можу позбутися відчуття, що війна все ще навколо нас. Мені сниться, що мою сім'ю вбили чи взяли в заручники росіяни. Я прокидаюся в холодному поту", - розповідає Ілля.
Його тітка Валентина Солокова, чию сім'ю евакуювали разом із родиною Іллі, розповідає, що вони намагалися відволікти дітей іграми чи переглядом сімейних фотографій. Вони також змушені були вести важкі розмови, особливо коли у них закінчувалися запаси їжі.
"Я казала дітям, що хліб і вода - це найважливіші речі. Мені потрібно було дати їм зрозуміти, що раніше вони жили одним життям, де в них було все, вони ходили до школи та грали. А тепер вони повинні навчитися жити без усього цього, - сказала вона. - Я казала їм, що настав час їм подорослішати".
Покоління дітей в Україні зараз позбавлено нормального дитинства. За підрахунками ООН, близько двох третин із 7,8 мільйона дітей у країні є переміщеними особами.
Оскільки бойові дії точаться на півдні та сході, а також поновилися обстріли у Львові та Києві, жоден регіон України не можна вважати цілком безпечним.
Незрозуміло, коли українські діти зможуть повернутися до нормального життя, яке так раптово перервалося.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!