"Невже ми знову не повернемось?" Довга дорога на захід
Через жорстокі обстріли Києва російською армією, багато родин залишили свої домівки й вирушили на захід у повну невизначеність.
Здається, це відбувається вдруге.
Я швидко збираю речі, кидаючи їх у валізу без жодної логіки і водночас відповідаючи на шквал повідомлень від друзів у месенджерах.
Поруч моя 9-річна донька засипає мене питаннями: "Мам, ну скажи вже точно, на скільки ми їдемо?" "Мам, а що, шорти теж брати?" "Мам, всі мої фарби й маркери не вміщаються, що робити?"
На ці питання в мене немає жодної відповіді, так само як і на те питання, яке я не промовляю вголос. Невже ми знову не повернемось?
У липні 2014 року ми назавжди виїхали з рідного Донецька, у перший день весни 2022 - ми залишаємо Київ.
Четверта ніч, проведена на підземній парковці у сусідньому будинку, змушує нас ухвалити це рішення, попри те, що я, мій чоловік і двоє наших дітей категорично не хочуть їхати.
Коли ми завантажуємо речі у багажник, знову приходить повідомлення про повітряну тривогу. "Негайно прямуйте в укриття" спливає на екрані мого телефона, ми - негайно сідаємо в машину.
Обстріл житлового будинку в центрі української столиціЗ десятка автівок, які лишилися на стоянці під домом, у чотирьох - донецькі номери. Вони не їдуть тому, що бояться менше? Навряд.
Ми виїжджаємо порожніми вулицями Києва у напрямку Південного мосту. Переїхати на правий берег можна тільки через нього, решта київських мостів через Дніпро закриті.
З обох боків проспекту Бажана примарами височіють столичні житлові масиви, Харківська, Позняки, Осокорки, в яких ще тиждень тому вирувало життя. На узбіччях шосе встановили гігантські чорні білборди зі зверненням до російських солдатів.
Ми проїжджаємо блокпост перед в'їздом на міст. Вимикаємо фари, відкриваємо вікно водія, готуємо документи. Зигзагом оминаємо великі бетонні блоки, вдивляємось у серйозні обличчя солдат, вітаємо їх змахом руки, вони кивають у відповідь.
На вулицях Києва з'явилися блокпостиПропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
Таку послідовність дій ми повторимо на десятках блокпостів, які зустрінемо попереду на міжміських трасах і маленьких сільських дорогах.
На тлі важких свинцевих хмар над пагорбами правого берега майорить величезний український прапор, похмуро височіє статуя "Батьківщина-Мати". В останні дні багато хто пригадав, що суперечливий радянський монумент з гербом СРСР на щиті повернутий не на захід, звідки прийшла армія Гітлера, а на Москву.
Хоча ми прямуємо на західну Україну, з Києва ми виїжджаємо у південному напрямку на Обухів. На півночі й північному заході на підходах до столиці тривають запеклі бої. Гостомель, Ворзель, Бучу, Ірпінь регулярно обстрілюють, наносять удари з повітря.
Мої батьки залишилися в Ірпені, виїхати з нього вони наразі не можуть. Ми постійно на зв'язку. На питання "Як ви?" вони відповідають або "зараз тихо, ми вдома" або "спустилися у підвал", але завжди додають "не хвилюйся, у нас все добре".
Напис зрозумілою для окупантів мовоюПереважна більшість машин на трасі їде з Києва. На узбіччях подекуди стоять кинуті легковушки, які потрапили в аварію. Головне питання для всіх - бензин, у нескінчених заторах він швидко витрачається, а заправитися можна далеко не всюди.
Якщо заправка працює, біля неї одразу вишикується величезна черга машин. Кількість бензину на машину обмежена 20 літрами, ціна підвищилася, але не критично. Їжі на багатьох заправках залишилося небагато.
Я встановлюю додаток з повідомленнями про повітряну тривогу, в якому можна перемикати області під час подорожі, але сирени чути й без нього. Вони волають майже у всіх містах, які ми проїжджаємо. В Обухові й Кагарлику, почувши повітряну тривогу, перехожі починають бігти в укриття.
Ми проїжджаємо історичне місто Корсунь-Шевченківське із замком, збудованим Богданом Хмельницьким, їдемо через Умань та інші мальовничі місця Наддніпрянщини.
Оминаючи гарячі точки під Києвом, ми поїхали на південь через історичні міста Корсунь-Шевченківський і УманьЯ думаю, якою класною була б ця поїздка за мирних часів, які тепер здаються дуже далеким минулим. Війна триває сьомий день, але вона вже повсюди.
Її видно й чути не лише у гарячих точках, за якими стежиш, затамувавши подих, а й на кожному кілометрі нашої подорожі на захід. Блокпости на дорогах і біля кожного селища, траншеї у полі, важка військова техніка, яка рухається на зустріч, машини гуманітарних місій.
Місцеві громади вражають своєю рішучістю чинити опір. На в'їзді до кожного селища імпровізовані оборонні споруди з мішків з піском, шин, бетонних блоків, залізних огорож.
Вказівні дорожні знаки й назви населених пунктів демонтовані або замотані непрозорим пластиком, на деяких з них презирливі звернення до росіян.
Біля блокпостів цілодобово вартують члени місцевої тероборони, чоловіки у камуфляжі з автомати чи рушницями. Вони зупиняють кожну машину, перевіряють документи, записують номер авто.
Серед них є й літні чоловіки, й зовсім хлопці. Коли вони бачать машину з дітьми, суворі обличчя теплішають, вони бажають щасливої дороги або дають поради, як краще проїхати далі.
Згуртованість і взаємодопомога українців зросли до рівня неможливого. Діставшись вже пізно ввечері до Вінниці, ми не змогли знайти житло. На сайтах booking.com та olx не було жодного варіанту. Але варто було лише написати у чат друзів, і за лічені хвилини у нас було місце для ночівлі.
Незнайомі люди прихистили нас й зустріли, як близьких родичів, нагодувавши смачним гарячим борщем і напоївши чаєм. Діти лягають спати, а дорослі продовжують стежити за тривожними новинами.
Розмова весь час одна - скільки триватиме війна і якою ціною дістанеться перемога. У тому, що ми переможемо, не сумнівається ніхто.
Близько мільйона людей виїхали з України з початку війниМоя переважно російськомовна родина вже кілька днів спілкується виключно українською, а за годину розмови з'ясовується, що й чоловік нашої господині також нещодавно перейшов на українську.
Погоджуємось, що напад Росії, мета якого була "звільнити російськомовне населення України", став найбільш дієвою українізацією за всі часи незалежності.
Наступного ранку під чергове завивання сирени ми вирушаємо далі.
Дорога на Тернопіль і потім на Львівщину - це суцільна багатогодинна тягучка. Люди виходять з машин на узбіччя вигуляти собак або трохи порухатися з дітьми.
Хтось підходить до сусідньої у заторі машини й просить підзарядити телефон. На під'їзді до Тернополя волонтери роздають машинам з дітьми гарячу їжу. Люди втомлені й знервовані, але ніхто не свариться.
Вже далеко за північ ми нарешті вириваємось із заторів, вервиця машин починає рухатися швидше. Ще сто кілометрів, і ми будемо у відносно безпечному місці, зможемо спати у теплому ліжку, вмикати світло, їсти свіжоприготовану їжу.
Близько мільйона людей вже покинули Україну, набагато більше залишилися.
Багато хто ніколи не зможе виїхати - літні й важко хворі люди, діти, чиї батьки потребують догляду, люди, в яких немає грошей на переїзд, ті, кому нестерпно залишити свою домівку.
Багато хто ніколи не виїде, тому що буде захищати свою землю до останнього.
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!