"Ми повірили, приїхали – а далі що?" Що відбувається з біженцями з Донбасу у Росії
Автобуси приїжджали та вставали у хвіст черги весь деньАвтобуси стояли на шосе біля монумента битві на Самбецьких висотах у Ростовській області. Вони були схожі на туристичні, ба більше - поруч із ними бігали діти та стояли жінки, геть як на шкільній екскурсії. Насправді це були втікачі із самопроголошеної "Донецької народної республіки". Жінки стояли з речами, а діти бігали навколо автобусної стоянки та гралися.
Ця зупинка була незапланованою, і ніхто, здається, не зрозумів, навіщо вона була потрібна - незабаром людей почали кликати назад до автобуса, і колона рушила далі. Кореспондентам BBC, які помітили цю автоколону, вдалося поговорити з біженцями і навіть сісти в автобус, який вирушив до Таганрога.
Це був рейсовий ЛіАЗ - міський автобус із досить жорсткими сидіннями. У ньому були лише жінки з дітьми та люди похилого віку - чоловіків з "ДНР" не випускають. У багатьох із цих жінок чоловіки та діти вступили у збройні формування і тепер готуються воювати.
Проходи в автобусі заставлені речами, яких, втім, радше небагато. Усі місця зайняті, а одна сім'я - мама з двома дітьми - вмістилася на запасному колесі, яке лежало в центрі салону.
Автобус забитий сумкамиЖінка розповіла, що не збиралася їхати, але у п'ятницю снаряд розірвався неподалік від їхнього будинку, і вона зібрала речі - буквально те, що було під рукою, - взяла дітей та побігла до автобусів.
Всі ці люди виїхали з "ДНР" у суботу - вони зібралися ще ввечері з різних міст Донбасу на кордоні, а потім виїхали до Ростовської області після того, як влада невизнаної республіки оголосила евакуацію цивільного населення.
"Всі люди налякані"
"Сьогодні вночі було, стріляли. А раніше... Ну, нам казали, що йдуть навчання. Ні прильотів, нічого не було, начебто жили спокійно", - розповідає жінка, яка приїхала з Новоазовська. З її слів, поїхати вона вирішила після того, як побачила по телевізору звернення голови "ДНР" Дениса Пушиліна.
"І СМС приходили. Але тут уже стало зрозуміло. У 2014 році ж не попереджали, ніхто не говорив. Люди самі як могли, так і їхали. А це прямо взагалі екстрено. Ну, значить, щось буде. Ну і чого чекати тоді, сидіти. Звичайно, всі дітей повивозили", - веде вона далі.
Серед біженців були лише літні люди та жінки з дітьмиПропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
Її чоловік працює прикордонником у "ДНР", чергує на блокпосту у Новоазовську. Він залишився у "ДНР". "Спочатку ми паніці не піддавалися, а потім він різко зателефонував мені, каже - "збирай речі, завтра поїдеш". І нічого не зрозуміло, він там на добу на роботі, а телефоном же не поговориш", - розповідає жінка.
За словами більшості опитаних біженців, евакуація стала для них несподіванкою. Вони стверджують, що останніми роками відвикли від активних бойових дій - війна, якщо і відчувалася, то "віддалено".
"Десь далеко вибухи було чутно, - каже 14-річна Катя, яка разом із бабусею Ірою їде з Донецька. - Останні роки взагалі не страшно, тихо-спокійно було".
"Це там, де лінія зіткнення, там - так (війна відчувалася - Ред.)", - додає бабуся. Раніше вона працювала в одній із військових частин у Донецькій області, потім - у теплопостачальній організації. "Все як годиться, якось налагоджувалося. Можна було терпіти й жити. Це буквально за два дні все загострилося - почало бахкати частіше", - уточнює вона.
Поїхати в евакуацію бабусю з онукою спонукав страх. Дівчинка пам'ятає, як у 2014 році (Каті було шість років) вона сиділа у підвалі під обстрілами. Знову "потрапляти у ті ситуації, які тоді переживали", їй не хочеться.
"Я дуже сильно злякалася. Усі люди налякані. Якщо є можливість, чому б і не поїхати", - каже вона.
При цьому довго затримуватися у Росії вони з бабусею не хотіли б - у Донецьку залишилися батько, будинок, школа. "Тиждень побудемо, а там - як вийде. Все залежатиме від розвитку ситуації", - підсумовує Катя.
Багато з тих, хто їхав у автобусі, насамперед люди похилого віку, звинувачують у цьому загостренні Україну, стверджуючи, що саме вона почала обстріли. Але молоді жінки не були впевнені в тому, чиї снаряди та ракети падають біля їхніх будинків. "Ну, а як дізнатися, звідки вони прилітають? Вибухають і все", - сказала одна з них.
Ніч за лаштунками
Вночі біженців привезли до села Куйбишеве під Ростовом, де в актовій залі місцевого будинку культури організували пункт тимчасового розміщення втікачів.
Однак якщо в інших місцях біженцям встигли розставити ліжка, то тут нічого не було. У залі, за розповідями самих біженців, їм довелося ночувати на стільцях, а дітей поклали на сцені за лаштунками на підлогу.
Люди, з якими вдалося поговорити потім, по дорозі до Таганрога, казали, що їх привезли до будинку культури пізно вночі, а до автобусів посадили лише вранці. За весь час їм дали один раз гарячий чай із печивом. Втім, у багатьох із собою були "тормозки" - так на Донбасі називають обід, який шахтарі беруть із собою в шахту. Під час від'їзду керівництво самопроголошеної республіки сказало їм взяти "тормозок" на добу.
Ніч, проведена на стільцях і на підлозі у куйбишевському будинку культури, далася взнаки - щойно автобус від'їхав від монумента на Самбецьких висотах, майже всі діти заснули.
Діти в автобусі спали, сидячи прямо на підлозіТим, як організували евакуацію, задоволені не всі. Іра, молода мама з Донецька, обурена, що їй із дочкою довелося провести ніч у актовому залі без гарячої їжі.
"Якби я знала, що так буде, можливо, не поїхала б, - вигукує вона. - В інтернеті писали, що в Ростовській області можуть прийняти 700 тисяч біженців. Ми повірили, приїхали - а далі що? Де організація прийому? - Жінка киває на шестирічну доньку, яка, сидячи на сумках на підлозі, грає з подружкою в телефон. - Дівчинка за добу один раз попила чай, я взагалі не їла".
За словами Ірини, вона має російський паспорт, але чи шукати тут роботу, вона не знає - у Донецьку залишилися мати з "неходячою" бабусею. При цьому грошей із собою у жінки небагато.
"У мене подруга зняла готель, я поки не буду цього собі дозволяти - подивлюся, що далі. Треба якось розраховувати фінанси, щоб на все вистачило", - роздратовано пояснює Ірина.
"Нестабільність уже втомила"
49-річна Тетяна їхала до Таганрога з Дебальцевого. З нею двоє дітей - задумлива шестирічна Віка та пустотлива Соня, їй дев'ять років. Обличчя жінки порізане зморшками, а очі виглядають втомленими, але вона часто усміхається, особливо коли дивиться на дівчаток. За кожної нагоди вони біжать, щоб обійняти її.
Коли мама зізнається, що обидві дівчинки - прийомні, Соня невдоволено штурхає жінку в бік: "Сама ти прийомна! Я рідна".
Про те, що оголосили евакуацію, Тетяна дізналася 18 лютого - вулицями їздила машина з гучномовцем, абонентам розсилали СМС. Щоправда, поїхала Тетяна з дітьми лише вранці наступного дня, але вона рада, що був час зібратися: "Не те, що у 2014 році".
"Тоді о п'ятій ранку почалися сирени, все летіло, вибухало, - згадує вона. - Довелося відразу їхати. Страшно було. Зараз - теж страшно, але ми хоч підготувалися".
За словами Тетяни, у перший день евакуації з Дебальцевого вирушило до Росії близько десятка автобусів, у другий - теж, у кожному приблизно по 50-60 людей.
"Більше тисячі виходить, - підраховує вона. - І це не рахуючи тих, хто своїм ходом поїхав. Паніка, звичайно, була, ніхто не хотів знову повертатися у 2014 рік".
У Дебальцевому Тетяна працює на заправці та каже, що "такого продажу (як у першу ніч евакуації - Ред.) у неї ніколи не було", - машини заправлялися всю ніч без зупинки.
Цивільний чоловік Тетяни до евакуації не поїхав - його мобілізували до армії "ДНР". Дівчатка дуже засмутилися через це, журиться жінка. "Діти розуміють, що таке війна - вони плакали: "Таточко залишився, не дай боже його уб'ють!"
Біженців вивозять із Ростовської області потягамиЖиття поруч із війною впливає на психіку дітей, продовжує Тетяна. Чуючи гучні звуки, дівчатка сильно лякаються, але реагують по-різному: у старшої, Соні, "починається істерика", а молодша "впадає у ступор" і замикається у собі.
"Ще у неї через це погана пам'ять, ми працюємо з психологом, щоб її покращити, - пояснює Тетяна, гладячи Віку по голові. - Зате вона дуже добре малює - так виплескує свою замкненість. Спочатку вона малювала чорне сонце за хмарами, але після занять із психологом на малюнках почали прослизати яскраві кольори".
А ось у старшої Соні пам'ять феноменальна, пишається матір. Тетяна згадує, як вони з дочкою одного разу пішли до лісу на прогулянку - і заблукали. Вийти назад їм вдалося лише завдяки дівчинці.
"Ліс був замінований, і там лише одна стежка, - каже жінка. - Я її забула, а Соня показала: "Он, каже, той дрючок там стирчав, треба туди йти! Ми пішли - і точно, правильна дорога!"
У майбутньому жінка планує переїхати із сім'єю до Росії. "Зараз придивимося, а далі вирішуватимемо, - каже вона. - Нестабільність уже втомила".
Одного разу Тетяна з чоловіком уже намагалася виїхати від війни - це було 2015 року, після відновлення активних боїв навколо Дебальцевого. Тільки жінка із сім'єю попрямувала не до Росії, а до України, до міста Шепетівка.
"Автобусами вивозили й туди, й сюди, ми стрибнули в перший-ліпший, навіть не знали, куди він їде", - згадує вона. У Шепетівці їм виділили приватний будинок, але, проживши у ньому вісім місяців, сім'я повернулася до Дебальцевого. За словами Тетяни, її не влаштувало "ставлення людей", з яким вона стикнулася.
"Місцеві звинувачували нас у тому, що через нас нібито розпочалася війна, був психологічний тиск. Я їм показувала свій український паспорт - на той момент він у мене був - і доводила, що я така сама громадянка, як і вони. Останньою краплею стало те, що Соню в садку діти стали називати "сепаратюгою". Вона приходила з саду і повторювала: "Сипатюга! Сашко казав, що я сипатюга". І ми поїхали".
Повернувшись, Тетяна та її чоловік виявили, що їхній будинок майже зруйнований - у нього потрапляли снаряди. Відбудовувати будівлю довелося заново, із грошима допомогли родичі. Попри сформовану звичку жити поруч із війною, нове загострення ситуації на Донбасі жінку дуже засмучує: "Ми намагаємося, працюємо, а тільки трохи піднімешся, доводиться все починати заново. Нестабільність втомила - хочеться нормального майбутнього для дівчаток. Вони талановиті".
"Краще помру прямо тут"
Ніхто в автобусі, навіть його водій, не знали, куди їх везуть. Хоча в автобусі було 30-40 людей, він швидко наповнився чутками - і Таганрог був лише одним з обговорюваних місць призначення.
Але врешті-решт колона приїхала до таганрозького вокзалу і стала у чергу з таких же міських ЛіАЗів. Потім до них ззаду додалися пара стареньких "Пазиків", а за ними протягом дня під'їжджали й інші, найрізноманітніші - від міжміських комфортабельних двоповерхових лайнерів до простих маршруток, мобілізованих для перевезення біженців від кордону або пунктів тимчасового розміщення до Таганрога.
У самому місті на стоянці біля вокзалу пасажири зненацька пожвавилися, побачивши товарний потяг. "Дивись, поїзд! Скільки ми поїздів не бачили? Точно, поїзд, дивіться! Товарний!" - заговорили вони. Багато хто з них живе на Донбасі поряд із залізницею, але поїздів на ній не бачили вже кілька років.
Чекати на автобусах біля вокзалу довелося кілька годин
Багатьом пощастило - вони знайшли, де зупинитися, та поїхали на таксіУ Таганрозі автобус залишався на стоянці перед вокзалом не менш ніж дві-три години. Весь цей час біженців збирали та організованими групами відправляли до потяга. Про те, що він іде до Нижньогородської області, вони дізналися лише перед вагонами.
Для багатьох звістка про те, що потяг вирушає до Нижнього Новгорода, стала неприємною несподіванкою. Одна 82-річна жінка плакала на пероні - у неї в Таганрозі живуть племінниця та її донька, але вона так швидко збиралася, що залишила мобільний телефон із їхніми контактами вдома.
Від хвилювання вона не могла згадати ім'я племінниці, але коли згадала, це не допомогло, - у соцмережах її знайти не вдалося.
У руках літньої жінки була лише невелика господарська сумка, в якій, здається, були лише документи. Вона не хотіла їхати від своєї сім'ї, яка була зовсім поряд. "Я думала недалеко їхати, а он воно що", - нарікала вона.
"Мені 82 роки, я нікуди не поїду, краще помру прямо тут", - сказала вона поліцейським, які чергували із групою волонтерів на вокзалі. "Прямо тут, на пероні?" - відповіла волонтерка у синій жилетці. У її голосі не було злості - скоріше відчай. Вона була оточена ще кількома жінками, теж із якимись проблемами, які вимагали від неї їх негайно вирішити. Розбиратися з літньою біженкою вона не змогла, махнувши рукою у бік поліцейських.
Вони теж спочатку розгубилися. "А ви не можете її в інтернеті знайти? Ми ж не айтішники", - сказав один кореспондентові BBC. Але можливості соцмереж, здається, вже були вичерпані - кореспондент зміг знайти сторінку родички у "ВКонтакті", але вона була закрита для повідомлень від сторонніх.
"Вона не знає, де я, що буде, якщо я поїду", - плакала жінка похилого віку. Поліцейські почали допомагати їй, намагаючись за ім'ям та прізвищем знайти місцеву мешканку в базі даних.
Про те, що поїзд поїде до Нижнього Новгорода, стало відомо лише перед посадкоюОдні біженці намагалися знайти квартиру чи кімнату у Таганрозі чи сусідніх селах, інші шукали нагоди зателефонувати друзям чи родичам. Ті, кому пощастило, брали таксі та їхали від вокзалу до тих, хто погодився прихистити їх. У "Телеграмі" з'явився щонайменше один груповий чат, у якому люди з різних міст пропонували прийняти біженців у себе вдома, але мало хто в автобусі міг ним скористатися - у них не було при собі місцевих сім-карток.
Волонтери з'явилися у Таганрозі невдовзі після приїзду автоколони. Один із них - 15-річний невисокий підліток, який представився Олександром. Він допоміг одній із жінок знайти на вокзалі кіоск мобільного зв'язку та вибрати сім-карту з недорогим інтернет-тарифом, потім чергував, пропонуючи допомогу іншим.
"Їжу ми не носимо, тільки інвалідам, - сказав він BBC. - Але якщо почнеться війна, тоді носитимемо". За словами Олександра, його волонтерська організація допомагає організовувати приїзд біженців. "Я повинен перерахувати людей в автобусі та сфотографувати його", - розповів підліток. Судячи з інформації на сайті, ця волонтерська організація допомагає дітям-інвалідам.
Інші волонтери на пероні допомагали людям сісти до потяга, носили речі тим, у кого вони були.
Крім них, до вокзалу приходили й прості місцеві жителі, які приносили у термосах чай та їжу. Одна жінка на ім'я Олена принесла дві великі сумки з пиріжками - вона працює в пекарні неподалік, власники якої вирішили допомогти біженцям: "У нас ось своя пекарня, і ми таку благодійність... Вирішили підгодувати трошки наших дорогих сусідів".
"Просили не говорити"
У неділю, як передає інформагентство "ТАСС", уряд області прозвітував про організацію 188 пунктів тимчасового розміщення для 14 тисяч утікачів.
Ці пункти часто розташовані у школах або будинках культури у містах та селищах області. Кореспонденти BBC раніше в неділю вранці спробували оглянути такий пункт, але директор спортивної школи у передмісті Ростова Батайську, в залі якої він розташовувався, відмовилася показувати біженців навіть здалеку, пославшись на карантинні заходи.
Хоча ніхто не заважав журналістам сісти в автобус, вже в Таганрозі перон вокзалу, з якого біженці вирушали до російських регіонів, оточила поліція. Журналістів туди не пускали.
Втім, поліцейських для оточення і навіть для того, щоб убезпечити біженців від сторонніх на стоянці, не вистачало. Оточення на вокзалі можна було просто оминути. Але спроби знімати на пероні, розмовляти та брати інтерв'ю поліцейські намагалися присікати.
Одна з жінок сказала, що влада не хоче, щоб біженці розповідали про те, як організований їхній приїзд до Росії. А інша, на пероні, вимагаючи, щоб поліцейські допомогли їй, голосно заявила: "Я тоді шукаю телебачення і все їм розповідаю, хоч ви сказали їм нічого не говорити".
Судячи з подальшої розмови, ця жінка не мала доказів того, що вона перетнула кордон, і їй потрібна була допомога з оформленням документів.
Що з нею сталося далі, невідомо, бо щойно кореспондент BBC, представившись, спробував поставити їй запитання, його одразу вивели з території вокзалу.
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!