Монастир суворого режиму. Повернення українського добровольця з полону на Донбасі і його післявоєнні травми
Олексій Кириченко пішов на війну 2014-го добровольцем і провів у полоні 3,5 рокиУ вересні 2014 року доброволець збройних сил України Олексій Кириченко потрапив у полон до сепаратистів, виходячи з оточення біля кургану Савур-Могила. У полоні він був 3,5 роки. У перший день свого ув'язнення йому дозволили дати інтерв'ю журналісту Іллі Барабанову, що працював тоді на місці подій. Вісім років по тому вони знову зустрілися і поговорили про полон, життя після нього та можливе вторгнення, про яке останнім часом так часто говорять у всьому світі.
Ми зустрічаємося у лобі готелю у Вінниці, куди Олексій переїхав жити до батьків за 1,5 роки після визволення з полону: "Одразу спокійно так стало, чи від того, що до фронту далеко, чи тому, що це місто мого дитинства".
- Як ти реагуєш на всі ці публікації про нову війну, неминуче вторгнення Росії?
- Мене це дуже тригерить. Я розумію, що це нездорово, але я постійно в інтернеті читаю кількох аналітиків. Розмовляю з хлопцями та знайомими - у всіх стоять тривожні валізки [зазвичай це рюкзаки, куди люди складають усі необхідні документи, запасний комплект білизни та якусь їжу - Ред.]. Я точно не хочу знову в окопи, але якщо почнеться, іншого шляху просто нема. Однак зараз я спокійніший, ніж 2014-го, не закуповував їжі на два місяці наперед.
- Тобто якщо конфлікт все ж таки станеться, ти припускаєш можливість, що знову підеш воювати?
- Безперечно. Я не розглядаю інших варіантів. І всі мої друзі, які воювали, і ті, кому ще не довелося, висловлюють готовність.
Знайомство
У серпні 2014 року збройні сили України розвивали успішний наступ на позиції двох самопроголошених республік, і у якийсь момент здавалося, що Донецьк і Луганськ найближчими днями повернуться під контроль Києва. Але наприкінці місяця почалося те, що російські ЗМІ називали "контрнаступом самопроголошених республік", а українська влада і журналісти, що працювали в регіоні, - першим повномасштабним втручанням російської армії у конфлікт на сході України.
Олексій Кириченко, який щойно записався тоді добровольцем у ВСУ, якому на той момент було 39 років, опинився з іншими українськими військовослужбовцями в районі Савур-Могили, яку вони спочатку обороняли, але потім змушені були залишити і кілька днів намагалися полями вийти з оточення.
У перші дні вересня 2014 року біля райцентру Старобешеве він потрапив у полон, а наступного дня туди з Маріуполя, що залишився під контролем ЗСУ, приїхала група російських журналістів.
У серпні 2014 року на висоті Савур-Могила на Донеччині точилися бої - вперше з часів Другої світової війниПропустити подкаст і продовжити подкаст
Головна історія тижня, яку пояснюють наші журналісти
Випуски
Кінець подкаст
Старобешеве, яке контролював польовий командир з позивним "Матвій", розповів, що в селищі є троє українських військовополонених, з якими можна поговорити. Двоє з них, втім, говорити від свого імені не дуже хотіли, а третій, Олексій Кириченко, на камери заявив, що вважає те, що відбувається, "російською військовою інтервенцією", а не внутрішньоукраїнським конфліктом, як це з самого початку подавала російська сторона.
Робити такі заяви у його становищі було щонайменше небезпечно, але зараз Олексій пояснює: "Я просто казав, що думав. Хоча, чесно, чекав розстрілу після цього інтерв'ю. Але я думав, що хоча б так можу завдати ворогу шкоди".
Кириченко водночас вважає, що уникнув розстрілу саме через те, що засвітився у телевізійних сюжетах: "Поки людину не визнали полоненою, поки вона не з'явилася у списках, з нею можуть зробити що завгодно і вбити будь-якої миті. Але приховати мою смерть було б складніше після того, як я засвітився".
- То все ж таки ти ризикував, розмовляючи тоді з нами, чи це дало захист?
- Я не знаю, зрозумій, це зона свавілля. На яких терезах ангели й демони сперечаються за твою душу - ми не знаємо. Я міг лише діяти по совісті - і хай буде, що буде.
Він вважав, що має справу саме з російськими військовими, хоча в полон у Старобешеві його взяли все ж таки місцеві ополченці. "Хлопців, які виходили разом зі мною, в полон взяли десантники з Оренбурга, - каже Кириченко. - Коли ми виходили з оточення, то натрапили на покинуту техніку, яку я вважав російською".
У БТР, куди він заліз, був вказаний номер не української військової частини, всередині був графік обслуговування за попередні пів року: дати, підписи, з яких можна було зробити висновок, що техніка не простоювала весь цей час.
"Крім того, коли ми виходили у поля, то чули гул техніки. Не просто колона повз пройшла, а півночі щось женуть. Це прикордонна територія. "Військторг" працює? Єдиний логічний висновок", - згадує Кириченко.
Сепаратисти потім запевняли, що він неправильно все зрозумів, але потім, каже доброволець, вже з багатьма з них ми досить відверто говорили: "Ну що ти мені брехатимеш, були ж росіяни?"
"Тоді я чув, як росіян обговорюють, у 2014-му їх називали "суміжниками". Тут добровольці, там добровольці, а між ними стоять армійські частини, - каже він. - У мене не було жодного сумніву, що ми маємо справу з Російською Федерацією".
Експерти, спостерігачі та журналісти, які працювали в зоні конфлікту, неодноразово свідчили про те, що російські війська брали участь у бойових діях на сході України наприкінці літа 2014 року та взимку 2015 року - під час боїв за Дебальцеве, але російська влада всі ці роки наполягає на тому, що жодних російських військ на Донбасі ніколи не було і що Росія не є стороною цього конфлікту.
Полон
Я запитаю, який епізод Олексій згадує найчастіше, коли йдеться про його полон, і він на кілька секунд замислюється.
Перші два місяці його утримували в Старобешеві, і, згадує Кириченко, у нього був "особистий кат" із позивним "Танкіст", який регулярно його бив, погрожував розстрілом і одного разу імітував спробу зґвалтування.
Його не дав розстріляти інший ополченець з позивним "Бджола", який, за його словами, був росіянином з Санкт-Петербурга і мав ключі від камери, де утримували Олексія.
Олексій Кириченко розповідає, що у його першій в'язниці в нього був "персональний кат""Сон бранця дуже чуйний, будь-який шурхіт може означати твою смерть. Я кілька разів чув, як уночі приходили п'яні сепаратисти і пропонували розстріляти "укропа", - згадує він і розповідає, як до нього в камеру привели хлопця, вони просиділи разом до ранку, а потім його забрали і сказали Олексію, що полоненого розстріляли.
"Я потім знайшов його прізвище у списках зниклих безвісти й досі шкодую, що не спитав тоді, де його могила", - каже Кириченко.
Якось уночі двері до камери відчинилися, й увійшли "Танкіст" і ще одна людина з позивним "Колгоспник": "Я вже від звуку ключа прокинувся, відчув від них запах алкоголю і приготувався вмирати. Але тут "Колгоспник" каже "Танкісту": вийди, я хочу з ним поговорити.
Він сідає, починає розповідати, чому приєднався до ополчення, як вони зачищали Степанівку біля Савур-Могили. Каже, що з льоху діставав тіла дітей, розірваних гранатою. Людина розповідає, починає плакати й схиляється мені на плече.
Я щохвилини чекаю ножа у живіт, а в мене сепар на плечі плаче і каже: "За що ми воюємо?" Поплакав, пішов. Коли я вже вийшов з полону, то розповів цю історію одному товаришу. І він мені каже: "Знаєш, то це він, мабуть, і кинув ту гранату".
Після двох місяців у Старобешеві Кириченка ще на два місяці перевели до міста Комсомольське, а потім - до Донецька, де він у різних місцях провів наступні три роки - останні півтора у виправній колонії, куди його помістили вже як підсудного за "Посібництво тероризму".
Деяких українських військових до їхнього обміну суди самопроголошеної республіки встигали засудити за цією статтею до 20 років позбавлення волі.
За непідтвердженими даними, на території донецької в'язниці "Ізоляція" досі можуть утримувати людей, які вперше опинилися там ще у 2014 році.
Впродовж цих трьох з половиною років долею Кириченка опікувалася його дружина Лілія, що мешкає в Харкові, правозахисники і журналісти, які випадково познайомилися з ним. Але загадковим чином саме Кириченко кілька разів в останню мить зникав зі списків на черговий обмін.
- Як ти дізнався, що тебе все ж таки обміняють?
- Мене на той момент вже десять разів "міняли". Це вже було в колонії, де було легше, ніж в СБУ (колишні будівлі Служби безпеки України та інших силових структур у самопроголошених республіках або віддали місцевим МДБ, або перепрофілювали у в'язниці — Ред.), не було примусових робіт. Я пояснював так, що це монастир суворого режиму. Я вивчав мови, багато читав, молився, медитував. Я вів щоденник, і мав передчуття, що скоро це закінчиться, і нас обміняють. Хоча я боявся вірити у це: інтуїція мене вже підводила.
- Коли це триває три роки, як зберігати надію?
- Тут стільки дивних духовних явищ відбувалося. Коли мені вперше сказали, що скоро буде обмін, мене тримали на базі МДБ, і там було багато літератури. Мені трапилася книга "Від доброго до великого" Джима Коллінза, я її відкриваю навмання, а вона присвячена корпоративному управлінню, менеджменту, серйозним речам.
Але я бачу розповідь [віцеадмірала ВМС США у 1960-і Джеймса] Стокдейла, який провів вісім років у полоні В'єтконга, і там він описує: щоб вижити, треба вміти поєднувати дві протилежні речі: ніколи не втрачати віри, що тебе обміняють, а друге - ніколи не призначати дат. Через це люди часто ламаються, коли кажуть собі: "Нас обміняють на Різдво, на День подяки", - а потім не виходить. І песимізм, і оптимізм - початково слабкі позиції. Я дуже довго тренувався для того, щоб жити з розумінням: це є. У прийнятті народжується спокій.
Повернення
В ув'язненні Кириченко багато читав, незадовго до визволення закінчував "Архіпелаг ГУЛАГ" Олександра Солженіцина: "У в'язниці цю книгу розумієш краще".
У грудні 2017-го за кілька днів до Нового року Олексій Кириченко нарешті вийшов з полону. Це був останній великий обмін за президента Петра Порошенка - той особисто зустрічав колишніх полонених в аеропорту Харкова.
"Потім я летів з ним в одному гелікоптері, він подарував мені прапор і розписався на ньому на моє прохання, - розповідає Олексій. - Тепер це моя реліквія".
В операції з обміну, під час якої Олексій Кириченко повернувся додому, брав участь тодішній президент України Петро Порошенко (ліворуч)Повернення до мирного життя не було простим. У дружини Олексія Лілії, яка три з половиною роки боролася за повернення чоловіка з полону, на цьому тлі трапився рецидив онкологічного захворювання: "Вона надсилала мені листи, коли захворіла, я досі боюсь їх відкривати і читати".
За підтримки українських блогерів Кириченко зміг зібрати гроші на операцію, але подружжя все одно роз'їхалося: "Ми зрозуміли, що не зможемо жити разом. Дві дуже травмовані людини. Напевно, це мудре рішення. Я і зараз не можу назвати себе до кінця адекватною людиною".
Переїхавши до батьків у Вінницю, Олексій влаштувався працювати охоронцем у школі: "Діти - це завжди непередбачувано, особливо коли їх багато в одному місці".
Пішов спочатку вчитися на психотерапевта, але потім закинув це і тепер готується стати інструктором з медитації: "Це те, в чому я сильний: стійкість до стресів, профілактика вигоряння. Хотів би вчити цьому інших людей".
Щотижня він веде групи у Veteran Hub - такі осередки з'явилися останнім часом у Києві, Дніпрі та Вінниці. Ветерани війни на сході країни можуть прийти сюди, просто відпочити, отримати безплатну консультацію юриста чи психолога.
Власне життя у перші місяці після визволення Кириченко описує так: "Шпиталь-санаторій-шпиталь, кілька психотерапевтів". "Доволі швидко я дізнався, що таке посттравматичний синдром і панічні атаки", - розповідає він.
Тепер Олексій Кириченко допомагає іншим ексвійськовим долати посттравматичний синдром- Після обміну ти продовжуєш стежити за тим, що відбувається на тих територіях?
- Ні. Хоча мене цікавить доля деяких людей, з боку яких бачив людське ставлення. Коли звільнимо ті території, я поїду і дізнаюся, чи живі вони. Може, треба віднести передачу до в'язниці. Був, наприклад, один капітан МДБ, він дізнався, що наш товариш не має взуття, пішов на базар і купив. Секонд не секонд, але це людське ставлення.
- Тобто тобі після війни хотілося б як туристу, наприклад, повернутися до Старобешева, на Савур-Могилу?
- Безперечно. Я знаю, що так буде. Не знаю, скільки часу на це знадобиться.
- Велика проблема зараз із ветеранами, ПТСР, зброєю?
- Тут непочатий край роботи. З 27 людей, яких разом зі мною обміняли у донецькій колонії, вже за кілька років двоє померли. Один від наркотиків, інший від алкоголю.
Я теж думав, коли виходив з в'язниці, що я - здорова людина. Навіть підтягнувся 18 разів. А потім не можеш спати. Що робити? Випити. А потім ці проблеми починаються накопичуватись.
Україні дуже потрібні психотерапевти, які вміють працювати з гострою травмою. Як є курс молодого бійця, так само потрібен курс повернення до цивільного життя. Це зовсім не просто: здав зброю і повернувся додому. Це не розсмокчеться, з цим доведеться вчитися жити.
Хочете отримувати головні новини в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram або Viber!